Стендаль червоний і білий короткий зміст. Стендаль "червоне та чорне" у скороченні

Роман Стендаля «Червоне та чорне» — вершина французького реалізму. Тут і разюча деталізація, і докладно описані політичні, соціальні та психологічні реалії того часу. Однак герой роману - Жульєн Сорель - належить до романтичних героїв, тому його буття в типових для епохи обставинах обертається трагедією.

«Червоне та чорне» — це книга, назва якої вже багато років змушує читачів розмірковувати та аналізувати, що за ним стоїть. При прочитанні твору у відповідь це питання стає очевидним і передбачає багатоваріантність, яку кожен дозволяє собі сам. Прямі асоціації з'являються насамперед із внутрішнім станом Жульєна Сореля, в якому поєднувалися бажання знайти себе, здійснити подвиг, стати освіченою людиною, але водночас і корисливість, марнославство, ціль досягти успіху будь-якими способами. Також назва вказує і на загальну проблематику твору. Два ці кольори: червоний і чорний, у своїй комбінації символізують певну тривожність, боротьбу, яка відбувається всередині людей та навколо них. Червоний – це кров, любов, бажання, чорний – низовині спонукання, зрада. У своїй суміші ці кольори народжують драму, що відбувається у житті героїв.

Червоне та чорне – кольори рулетки, символ азарту, що став життєвою силою головного героя. Він ставив і на червоне (на допомогу коханок, на свою чарівність тощо), і на чорне (на підступність, на підлість і т.д.). На цю думку наштовхує фатальне захоплення самого автора: він був палким гравцем.

Інша інтерпретація: червоне – мундир військового, чорне – сутана священика. Герой кидався між мрією та реальністю, і цей конфлікт бажаного та дійсного його занапастив.

Також поєднання цих кольорів утворює трагічний фінал честолюбного героя: кров на землі, червоне та чорне. Нещасний юнак міг так багато, а зміг лише обігріти землю кров'ю своєї коханки.

Крім того, багато дослідників припускають, що контрастне поєднання кольорів означає основний конфлікт роману - вибір між честю та смертю: або пролити кров, або дати очорнити себе.

Про що книга?

Стендаль розповідає читачам про життя молодого юнака Жюльєна Сореля, який влаштовується гувернером у будинок пана де Реналя та його дружини. Протягом книги читач спостерігає за внутрішньою боротьбою цієї цілеспрямованої людини, її емоціями, вчинками, помилками, примудряючись обурюватися та співпереживати одночасно. Найважливішою лінією роману є тема любові та ревнощів, складних взаємовідносин і почуттів людей різного віку та різного становища.

Кар'єра завела юнака на верх, обіцяла безліч радощів, серед яких він шукав лише одну - поваги. Честолюбство штовхало його вперед, але воно ж загнало в глухий кут, адже думка суспільства виявилася для нього дорожчою за життя.

Образ головного героя

Жульєн Сорель - син тесляра, який добре знає латину, кмітливий, цілеспрямований і симпатичний юнак. Це юнак, який знає, чого хоче, і який готовий йти на будь-які жертви, щоб досягти своїх цілей. Юнак честолюбний і кмітливий, він жадає слави, успіху, мріючи спочатку про військову ниву, а потім про кар'єру священика. Багато вчинків Жюльєна продиктовані низовинними мотивами, жагою помсти, жагою визнання та поклоніння, але він є не негативним персонажем, а скоріше суперечливим та складним характером, поставленим у непрості життєві умови. У образі Сореля містяться риси характеру революціонера, обдарованого простолюдина, який готовий миритися зі своїм становищем у суспільстві.

Комплекс плебею змушує героя соромитися свого походження та шукати дорогу в іншу соціальну реальність. Саме цим болючим зарозумілістю пояснюється його наполегливість: він упевнений, що гідний більшого. Невипадково його кумиром стає Наполеон – виходець із народу, який зміг підпорядкувати собі сановників та вельмож. Сорель твердо вірить у свою зірку, і тільки тому втрачає віру в Бога, в любов, в людей. Його безпринципність призводить до трагедії: зневажаючи підвалини суспільства, він, як і його кумир, виявляється відкинутим та вигнаним ним.

Тематика та проблематика

У романі порушується багато проблем. Це і вибір життєвого шляху, і формування характеру, конфлікт людини з суспільством. Для розгляду будь-якої з них важливо розуміти історичний контекст: Велика Французька революція, Наполеон, умонастрою цілого покоління молоді, Реставрація. Стендаль мислив цими категоріями, він належав до тих людей, які особисто бачили злом суспільства і були під враженням від цього видовища. Крім глобальних проблем, які носять соціальний характер і пов'язані з подіями епохи, у творі описані також складності взаємин між людьми, кохання, ревнощі, зрада - тобто те, що існує поза часом і завжди сприймається читачами близько до серця.

Основна проблема у романі «Червоне та чорне», це, звичайно ж, соціальна несправедливість. Талановитий простолюдин не може пробитися в люди, хоч він і розумніший, і здатніший за неї. У своєму середовищі ця людина теж себе не знаходить: її ненавидять навіть у сім'ї. Нерівність відчувається всіма, тому обдарованому юнакові заздрять і всіляко заважають реалізувати свої вміння. Така безвихідь штовхає його на відчайдушні кроки, а показна чеснота священиків і сановників лише стверджує героя в намірі піти наперекір моральним засадам суспільства. Ця думка підтверджується історією створення роману «Червоне та чорне»: автор знайшов у газеті замітку про страту молодої людини. Саме цей короткий звіт про чуже горе надихнув його додумати подробиці, що бракують, і створити реалістичний роман, присвячений проблемі соціальної нерівності. Конфлікт особистості та середовища він пропонує розцінювати не так однозначно: люди не мають права забирати життя у Сореля, адже саме вони зробили його таким.

У чому сенс роману?

Сама історія, закладена у романі - це вигадка, а реальні події, які дуже вразили Стендаля. Саме тому як епіграф автором обрано фразу Дантона «Правда. Гірка правда". Так сталося, що одного разу, читаючи газету, письменник прочитав про судову справу Антуана Берта, з якого і було списано образ Сореля. У зв'язку з цим ще очевиднішим стає соціальна проблематика твору, яка характеризує непросту епоху і змушує замислитися над нею. Тоді перед людиною дуже гостро стояло питання вибору: зберегти в злиднях свою душевну чистоту або напролом і по головах йти до успіху. Жульєн хоч і вибирає друге, але теж позбавлений можливості чогось досягти, адже аморальність ніколи не стане основою щастя. Лицемірне суспільство охоче заплющить на неї очі, але лише до деяких пір, і коли відкриє, відразу відгородиться від захопленого зненацька злочинця. Отже, трагедія Сореля – це вирок безпринципності та честолюбності. Справжня перемога особистості – це повага до себе, а не нескінченні пошуки цієї пошани. Жульєн програв, тому що не зміг прийняти себе таким, яким він є.

Психологізм Стендаля

Психологізм є характерною рисою творчості Стендаля. Він виявляється в тому, що поряд з розповіддю про дії і вчинки персонажа і загальною картиною подій, що описуються, автор на більш високому ступені аналізу описує причини і мотиви дій героя. Таким чином, письменник балансує на межі між киплячою пристрастю і аналізуючим їх розумом, створюючи відчуття, що в той же час, коли герой робить вчинок, за ним ведеться безперервне спостереження. Наприклад, це всевидюче око показує читачеві, як Жульєн дбайливо приховує від очей свій вирок: маленького Наполеона, шанування якого вже накладало свій відбиток на дії героя від початку його шляху. Ця виразна деталь вказує нам на душу Сореля – тремтячого метелика, що прагне вогню. Він повторив долю Наполеона, завоювавши бажаний світ, але зумівши його утримати.

Жанрова своєрідність роману

Роман поєднує у собі риси романтизму та реалізму. Про це свідчить життєва основа історії, наповнена глибокими та різноманітними почуттями та ідеями. Це риса реалізму. Але герой – романтичний, наділений специфічними рисами. Він конфліктує з суспільством, при цьому непересічний, освічений і гарний. Його самота - горде прагнення піднятися над натовпом, своє середовище він зневажає. Розум і можливості його трагічно залишаються непотрібними і реалізованими. Природа йде його стопами, обрамляючи почуття та події у його житті своїми фарбами.

Твір часто характеризують як психологічно-соціальне, і з цим важко не погодитись, тому що в ньому незвичайно перемішані події дійсності та докладна оцінка внутрішніх мотивів героїв. Протягом усього роману читач може спостерігати постійне співвіднесення зовнішнього світу загалом і внутрішнього світу людини, і до кінця не з'ясованим залишається, який із цих світів найбільш складний і суперечливий.

Син тесляра, Жюльєн Сорель, все життя терпить глузування батька і братів через свою кволість, тому його улюбленим заняттям стала усамітнення з книгою про військову славу Наполеона, далеко від сім'ї. Під враженням книги про Наполеона, Сорель мріє про краще життя, і ось, у 18 років, перед ним постає вибір: або залишити все так, як є, або розвиватися і шукати своє місце в житті, щоб дістатися верхніх верств суспільства. Він ніколи не ходив до школи, знання отримував від полкового лікаря, учасника наполеонівських походів, той і вселив у нього захоплення Наполеоном.

Реналь, мер Вер'єра, вирішує взяти додому гувернера, лише з однією метою - втерти носа місцевому багатію панові Вально, оскільки він надто пишався парою нових нормандських коней, а ось гувернера у того не було. Пан Реналь домовляється з батьком Сореля та наймає головного героя на роботу.

Але не залишаючи свою ідею прославитися Сорель робить вибір між "червоним" та "чорним", де "червоний" - це шлях мужності та військової слави, а "чорний" - лицемірство та брехня. Однак час війни, в який кожен простолюдин міг піднятися до еліти лише подавшись у наполеонівську армію, вже позаду, і нашому герою нічого не залишається як одягатися священиком.

Поступившись своєю совістю, він прокладав собі дорогу в майбутнє.

Через час до гувернера сім'я Реналь переймається повагою, не перестаючи дивуватися його знанням, адже він навіть не ходив до школи.

Покоївка сім'ї Реналь, Еліза закохується в юнака і зізнається звідси на сповіді абату. Незабаром вона сказала це і Сорелю, але він відмовляється, - у нього свої плани і він іде своєю чорною дорогою до слави. Щоб самоствердитись і помститися пану Реналю за грубе ставлення, він хоче завоювати серце пані Реналь. Спочатку він тримається гордо, а потім закохується в неї, як хлопчик.

Еліза розповідає пану Вально про зв'язок пані Реналь і гувернера, цього ж вечора пан Реналь отримує анонімний лист у якому його повідомляють про справи, що відбуваються у нього під носом.

Щоб не посилювати ситуацію, Жюльєн залишає місто і їде в Безансон, складає вступний іспит у семінарію і успішно зараховується, йому навіть виділяють келію і видають маленьку стипендію. Ректор абат Пірар приємно здивований освіченістю Сореля і рекомендує його секретарем до свого друга Маркіз де Ла-Молю, який залишився задоволений роботою свого нового підлеглого. Маркіз вручає Жюльєн орден. У юнака закохується дочка де Ла-Моля, часом гидливо згадуючи що він лише син тесляра. Для Жюльєна історія повторюється, йому цікавіше перевірити себе: чи зможе він бути з юною аристократкою чи ні, але не любить її. Після першої ночі, проведеної разом, Матильда сердиться на Жюльєна і на себе за слабкість, Жюльєн же ображається на неї за таке ставлення, і вони приходять до розриву, проте вже надто пізно: юнак знову закохався.

Жюльєн користується порадою свого російського знайомого, князя Коразова і змушує Матильду ревнувати його, доглядаючи на її очах інших дівчат. План спрацював.

Матильда вагітна і хоче вийти заміж за Сореля, де Ла-Моль категорично проти, але врешті-решт піддається на умовляння доньки, і крім того, щоб уникнути ганьби, дає герою становище у суспільстві. Сорель стояв на порозі своєї мети.

Але не тут то було – надійшов лист від пані Реналь, у якому йшлося про те, на що готовий юнак заради кар'єри.

Збентежений Жюльєн терміново висувається до Вер'єра, і застав пані Реналь на недільному богослужінні, стріляє в неї.

Пані Реналь тільки поранена, але Сорель дізнається про це лише у в'язниці, і зітхає полегшено, радіючи, що не забрав нічиє життя і може померти спокійно. Матильда приїхала до Вер'єра слідом і хабарами намагалася пом'якшити вирок коханому, але нічого не допомогло.

Перед смертною карою пані Реналь зізнається Сорелю, що лист написаний не їй, а її духівником, а Жюльєн згадує колишні почуття, і його серце знову спалахує любов'ю до неї. І це останнє, що він відчував перед стратою. Реналь померла через три дні після героя.

Всі плани Жюльєна були прораховані до дрібниць, але перекреслила його дитяча влюбливість. Проте незважаючи на такий драматичний і не щасливий кінець, герой досяг своєї мети, нехай і рівно до кінця свого життєвого шляху.

Рік написання:

1830

Час прочитання:

Опис твору:

Роман Стендаля «Червоне та чорне» набув популярності ближче до кінця 19 століття. Є безліч чуток і гіпотез, чому роман був названий саме так. Загальноприйнято вважати, що кольори символізують вибір, який стояв перед головним героєм. З одного боку кар'єра в церкві (чорний колір одягу) та з іншого кар'єра в армії (червоний колір мундира).

В 1864 Ватикан помістив цей роман до списку заборонених книг. Також у Росії книга була заборонена Миколою I у 1850 році.

Пан де Реналь, мер французького містечка Вер'єр в окрузі Франш-Конте, людина самозадоволена і марнославна, повідомляє дружину про рішення взяти в будинок гувернера. Особливої ​​потреби в гувернері немає, просто місцевий багатій пан Вально, цей вульгарний крикун, який вічно суперничає з мером, надто пишається новою парою нормандських коней. Що ж, конячки у пана Вально тепер є, зате гувернера немає. Пан де Реналь уже домовився з татом Сорелем, що у нього буде його молодший син. Старий кюре пан Шелан рекомендував йому сина тесляра як молодика рідкісних здібностей, який вже три роки вивчає богослов'я і блискуче знає латину. Його звуть Жюльєн Сорель, йому вісімнадцять років; це невисокий, тендітний на вигляд юнак, обличчя якого несе печатку разючої своєрідності. У нього неправильні, але тонкі риси обличчя, великі чорні очі, що сяють вогнем і думкою, і темно-каштанова шевелюра. Молоді дівчата поглядають на нього з цікавістю. Жюльєн ніколи не ходив до школи. Латині та історії його навчив полковий лікар, учасник наполеонівських походів. Вмираючи, він заповів йому свою любов до Наполеона, хрест Почесного легіону та кілька десятків книг. З дитинства Жюльєн мріє стати військовим. За часів Наполеона для простолюдина це був вірний спосіб зробити кар'єру і вийти в люди. Але часи змінилися. Жюльєн розуміє, що єдиний шлях, який перед ним відкритий, – стати священиком. Він честолюбний і гордий, але готовий витерпіти все, щоб пробити собі дорогу.

Пані де Реналь не подобається витівка чоловіка. Вона обожнює своїх трьох хлопчиків, і думка про те, що між нею та дітьми стоятиме хтось сторонній, приводить її у відчай. Вона вже малює у своїй уяві огидного, грубого, скуйовдженого хлопця, якому дозволено кричати на її дітей і навіть пороти їх.

Яке ж її здивування, коли вона бачить перед собою блідого, переляканого хлопчика, який здається їй надзвичайно гарним і дуже нещасним. Проте не минає і місяця, як усі в будинку, навіть пан де Реналь, починають ставитись до нього з повагою. Жюльєн тримається з великою гідністю, яке знання латині викликає захоплення - він може прочитати напам'ять будь-яку сторінку Нового завіту.

Покоївка пані де Реналь Еліза закохується в молодого гувернера. На сповіді вона розповідає абату Шелану, що отримала спадок і тепер хоче одружитися з Жюльєном. Кюре щиро радий за свого улюбленця, але Жюльєн рішуче відмовляється від завидної пропозиції. Він честолюбний і мріє про славу, хоче підкорити Париж. Втім, він це вміло приховує.

Влітку сім'я переїжджає до Вержі - села, де знаходиться маєток та замок де Реналей. Тут пані де Реналь цілі дні проводить із дітьми та гувернером. Жюльєн здається їй розумнішим, добрішим, благороднішим за всіх оточуючих її чоловіків. Вона починає розуміти, що любить Жюльєна. Але чи любить він її? Адже вона старша за нього на цілих десять років! Жюльєну подобається пані де Реналь. Він знаходить її чарівною, йому ніколи не доводилося бачити таких жінок. Але Жюльєн зовсім не закоханий. Він хоче завоювати пані де Реналь, щоб самоствердитися і щоб помститися цьому самовдоволеному пану де Реналю, що дозволяє собі розмовляти з ним поблажливо і навіть брутально.

Коли Жюльєн попереджає пані де Реналь, що вночі прийде до неї в спальню, вона відповідає йому найщирішим обуренням. Вночі, виходячи зі своєї кімнати, він вмирає від страху, у нього підкошуються коліна, але коли він бачить пані де Реналь, вона здається йому такою прекрасною, що всі марнославні бредні вилітають у нього з голови. Сльози Жюльєна, його відчай підкорюють пані де Реналь. Проходить кілька днів, і Жюльєн з усім запалом молодості закохується в неї без пам'яті. Коханці щасливі, але несподівано тяжко хворіє молодший син пані де Реналь. І нещасній жінці здається, що своєю любов'ю до Жюльєна вона вбиває сина. Вона усвідомлює, який гріх перед Богом чинить, її мучать докори совісті. Вона відштовхує від себе Жюльєна, який вражений глибиною її горя та розпачу. На щастя, дитина одужує.

Пан де Реналь нічого не підозрює, але слуги знають багато. Покоївка Еліза, зустрівши на вулиці пана Вально, розповідає йому, що її пані має роман з молодим гувернером. Того ж вечора пан де Реналь отримує анонімний лист, з якого дізнається, що відбувається в його будинку. Пані де Реналь вдається переконати чоловіка у своїй невинності, але все місто тільки й займається історією її любовних пригод.

Наставник Жюльєна абат Шелан вважає, що він повинен хоча б на рік виїхати з міста - до свого друга лісоторговця Фуке або в семінарію до Безансону. Жюльєн їде з Вер'єра, але через три дні повертається, щоб попрощатися з пані де Реналь. Він пробирається в її кімнату, але їхнє побачення затьмарене - їм здається, що вони розлучаються навіки.

Жюльєн приїжджає до Безансону і є до ректора семінарії абата Пірара. Він дуже схвильований, до того ж обличчя Пірара настільки потворне, що викликає у ньому страх. Три години ректор екзаменує Жюльєна і настільки вражений його знаннями в латині та богослов'ї, що приймає його до семінарії на малу стипендію і навіть відводить йому окрему келію. Це велика милість. Але семінаристи дружно ненавидять Жюльєна: він надто талановитий і справляє враження мислячої людини - тут цього не прощають. Жюльєн повинен вибрати собі духівника, і він вибирає абата Пірара, навіть не підозрюючи, що цей вчинок виявиться для нього вирішальним. Абат щиро прив'язаний до свого учня, але становище Пірара в семінарії дуже неміцне. Його вороги єзуїти роблять все, щоб змусити його подати у відставку. На щастя, він має друг і покровитель при дворі - аристократ із Франш-Конте маркіз де Ла-Моль, доручення якого абат справно виконує. Дізнавшись про гоніння, яким піддається Пірар, маркіз де Ла-Моль пропонує йому переїхати в столицю і обіцяє одну з найкращих парафій на околицях Парижа. Прощаючись із Жюльєном, абат передбачає, що на нього чекають важкі часи. Але Жюльєн не в змозі думати про себе. Знаючи, що Пірар потребує грошей, він пропонує йому всі свої заощадження. Пірар цього не забуде.

Маркіз де Ла-Моль, політик і вельможа, має великий вплив при дворі, він приймає абата Пірара у своєму паризькому особняку. У розмові він згадує, що вже кілька років шукає розумного чоловіка, який міг би зайнятися його листуванням. Абат пропонує на це місце свого учня - людину дуже низького походження, але енергійну, розумну, з високою душею. Так перед Жюльєном Сорелем відкривається несподівана перспектива – він може потрапити до Парижа!

Отримавши запрошення маркіза, Жюльєн спочатку їде до Вер'єра, сподіваючись побачитися з пані де Реналь. Він чув, що останнім часом вона впала в саму несамовиту благочестя. Незважаючи на безліч перешкод, йому вдається проникнути до кімнати своєї коханої. Ніколи ще вона не здавалася йому такою прекрасною. Проте чоловік щось підозрює, і Жюльєн змушений рятуватися втечею.

Приїхавши до Парижа, він насамперед оглядає місця, пов'язані з ім'ям Наполеона, і лише потім вирушає до абата Пірара. Абат представляє Жюльєна маркізу, а ввечері він уже сидить за спільним столом. Навпроти нього сідає світла блондинка, надзвичайно струнка, з дуже гарними, але холодними очима. Мадемуазель Матільда ​​де Ла-Моль явно не подобається Жюльєн.

Новий секретар освоюється швидко: через три місяці маркіз вважає Жюльєна цілком підходящим для себе людиною. Він працює завзято, мовчазний, тямущий і поступово починає вести всі найскладніші справи. Він стає справжнім денді і цілком опановує мистецтво жити в Парижі. Маркіз де Ла-Моль вручає Жюльєну орден. Це заспокоює гордість Жюльєна, тепер він тримається розкутіше і не так часто почувається ображеним. Але з мадемуазель де Ла-Моль він підкреслено холодний. Ця дев'ятнадцятирічна дівчина дуже розумна, їй нудно в суспільстві її аристократичних приятелів - графа Келюса, віконт де Люза і претендує на її руку маркіза де Круазенуа. Щороку Матильда носить жалобу. Жюльєн розповідають, що вона робить це на честь предка сім'ї Боніфаса де Ла-Моль, коханого королеви Маргарити Наваррської, який був обезголовлений 30 квітня 1574 на Гревській площі в Парижі. Легенда свідчить, що королева зажадала у ката голову свого коханця і поховала її в каплиці.

Жюльєн бачить, що Матільду щиро хвилює ця романтична історія. Поступово він перестає ухилятися від розмов із мадемуазель де Ла-Моль. Бесіди з нею настільки цікаві, що він навіть забуває свою роль плебея, що обурився. «От було б кумедно, - думає він, - якби вона закохалася в мене».

Матільда ​​вже давно зрозуміла, що любить Жюльєна. Це кохання видається їй дуже героїчним - дівчина її становища любить сина тесляра! З тієї хвилини, як вона розуміє, що любить Жюльєна, вона перестає нудьгувати.

Сам Жюльєн швидше збуджує свою уяву, ніж захоплений любов'ю. Але отримавши від Матільди листа з коханим поясненням, він не може приховати свого торжества: його, бідного селянина, любить знатна дама, вона віддала перевагу його аристократу, маркізу де Круазенуа! Матильда чекає його у себе о першій ночі. Жюльєну здається, що це пастка, що приятелі Матільди хочуть убити його чи виставити на посміховисько. Озброївшись пістолетами та кинджалом, він проникає до кімнати мадемуазель де Ла-Моль. Матильда покірна і ніжна, але наступного дня вона жахається при думці, що стала коханкою Жюльєна. Розмовляючи з ним, вона ледве стримує гнів та роздратування. Самолюбство Жюльєна ображене, і обидва вони вирішують, що між ними все скінчено. Але Жюльєн відчуває, що шалено закохався в цю норовливу дівчину, що він не може жити без неї. Матильда невпинно займає його душу та уяву.

Знайомий Жюльєна, російський князь Коразов, радить йому викликати ревнощі своєї коханої і почати доглядати якусь світську красуню. «Російський план», на подив Жюльєна, діє безвідмовно, Матильда ревнує, вона знову закохана, і лише жахлива гордість заважає їй зробити крок назустріч. Якось Жюльєн, не думаючи про небезпеку, приставляє сходи до вікна Матільди. Побачивши його, вона падає до нього в обійми.

Незабаром мадемуазель де Ла-Моль повідомляє Жюльєн, що вагітна і хоче вийти за нього заміж. Дізнавшись про все, маркіз приходить у сказ. Але Матільда ​​наполягає, і батько нарешті здається. Щоб уникнути ганьби, маркіз вирішує створити Жюльєну блискуче становище у суспільстві. Він домагається йому патенту гусарського поручика з ім'ям Жюльєна Сореля де Ла-Верне. Жюльєн вирушає до свого полку. Радість його безмежна - він мріє про військову кар'єру і свого майбутнього сина.

Зненацька він отримує звістку з Парижа: Матільда ​​просить його негайно повернутись. Коли вони зустрічаються, вона простягає йому конверт із листом пані де Реналь. Виявляється, її батько звернувся до неї з проханням повідомити якісь відомості про колишнього гувернера. Лист пані де Реналь жахливий. Вона пише про Жюльєна як про лицеміра і кар'єриста, здатного на будь-яку підлість, аби вибитися в люди. Ясно, що пан де Ла-Моль ніколи не погодиться на його шлюб із Матильдою.

Ні слова не кажучи, Жюльєн покидає Матильду, сідає в поштову карету і мчить у Вер'єр. Там у збройовій лавці він купує пістолет, входить до Вер'єрської церкви, де йде недільне богослужіння, і двічі стріляє в пані де Реналь.

Вже у в'язниці він дізнається, що пані де Реналь не вбито, а лише поранено. Він щасливий та відчуває, що тепер зможе померти спокійно. Слідом за Жюльєном у Вер'єр приїжджає Матільда. Вона використовує всі свої зв'язки, роздає гроші та обіцянки, сподіваючись пом'якшити вирок.

У день суду вся провінція стікається до Безансону. Жюльєн з подивом виявляє, що вселяє всім цим людям щиру жалість. Він хоче відмовитись від останнього слова, але щось змушує його піднятися. Жюльєн не просить у суду жодної милості, бо розуміє, що головний його злочин у тому, що він, простолюдин, обурився проти свого жалюгідного жереба.

Його доля вирішена – суд виносить Жюльєну смертний вирок. У в'язницю до Жюльєна приходить пані де Реналь. Вона розповідає, що злощасний лист написав її духовник. Ніколи ще Жюльєн не був такий щасливий. Він розуміє, що пані де Реналь – єдина жінка, яку він здатний кохати.

У день страти він почувається бадьорим та мужнім. Матильда де Ла-Моль власноруч ховає голову свого коханого. А через три дні після смерті Жюльєна вмирає пані де Реналь.

Ви прочитали короткий зміст роману Червоне та чорне. У розділі нашого сайту – короткі змісти, ви можете ознайомитись з викладом інших відомих творів.

Роман Стендаля «Червоне та чорне» є найзнаменитішим твором французького прозаїка. Історія життя та любові Жюльєна Сореля стала хрестоматійною. Сьогодні твір входить до обов'язкового курсу шкільної програми і є найбагатшим підґрунтям для літературознавчих дослідників.

Роман «Червоне та чорне» був опублікований у 1830 році. Він став третім за рахунком твором Стендаля і розповідає про події 1820 року, коли Францією правив король Карл Х. Сюжет був навіяний авторові заміткою, вичитаною в кримінальній хроніці. Скандальна історія сталася у 1827 році у місті Греноблі. Місцевий суд розглядав справу 19-річного Антуана Берте, сина коваля. Антуан був вихований міським священиком і працював гувернером у будинку поважного дворянського сімейства. Згодом Берте судили за те, що під час богослужіння він вистрілив спочатку в матір сімейства, в якому працював, а потім у себе. Берте та його жертва залишилися живими. Антуана, однак, відразу засудили до страти. Вирок був негайно виконаний.

Французьке суспільство незмінно засуджувало негідника Берте, але Стендаль побачив у страченому юнаку щось більше. Антуан Берте і сотні подібних до нього - це герої сьогодення. Палкі, талановиті, амбітні, вони не бажають миритися з устроєм життя, вони прагнуть слави, мріють вибратися зі світу, в якому були народжені. Як метелики, ці юнаки хоробро летять на вогонь «великого» життя. Багато хто з них підбирається так близько, що згорає. На їхнє місце приходять нові сміливці. Можливо, комусь із них вдасться долетіти до сліпучого олімпу.

Так народився задум роману «Червоне та чорне». Згадаймо сюжет безсмертного шедевра геніального французького письменника.

Вер'єр - мальовниче містечко французького регіону Франш-Конте. Заїжджого мандрівника неодмінно розчулюють затишні вер'єрські вулички, будинки з червоними черепичними дахами та акуратно вибіленими фасадами. У той же час гостя може збентежити гуркіт, схожий на безперервні гуркіт грому серед ясного дня. Так працюють великі залізні машини фабрики з виробництва цвяхів. Саме цьому промислу місто зобов'язане своїм благополуччям. Чия ця фабрика? - Запитає допитливий мандрівник. Будь-який мешканець Вер'єра відразу відповість, що це фабрика пана де Реналя, мера міста.

Щодня пан де Реналь ходить центральною вулицею Вер'єра. Це доглянутий приємний чоловік під п'ятдесят із правильними рисами обличчя та благородною сивиною, місцями срібла волосся. Однак якщо вам пощастить поспостерігати за мером трохи довше, перше приємне враження почне стиратися. У поведінці, в манері говорити, тримати себе і навіть у ході відчуваються самовдоволення і зарозумілість, а разом з ними обмеженість, убогість, недалекість.

Такий шановний мер Вер'єра. Упорядкувавши місто, він не забув подбати і про себе. У мера є чудовий особняк, в якому мешкає його сімейство – троє синів та дружина. Пані Луїзі де Реналь тридцять років, але її жіноча краса ще не згасла, вона, як і раніше, дуже миловидна, свіжа і гарна. Луїза була видана заміж за де Реналя, ще зовсім молоденькою дівчиною. Тепер своє невитрачене кохання жінка виливає на трьох синів. Коли пан де Реналь сказав, що планує найняти хлопчикам гувернера, його дружина розпачувалася – невже хтось сторонній стане між нею та її улюбленими дітьми?! Проте переконати де Реналя було неможливо. Гувернер - це престижно, а пан мер найбільше у світі дбає про свій престиж.

А тепер перенесемося на тартак папаші Сореля, яка знаходиться в коморі на березі струмка. Пан де Реналь вирушив сюди, щоб запропонувати власникові тартак віддати одного з синів у гувернери для його дітей.

У тата Сореля було троє синів. Старші - справжні велетні, відмінні працівники - були батьківською гордістю. Молодшого, Жюльєна, Сорель називав не інакше, як «дармоїдом». Жюльєн виділявся серед братів тендітною статурою і більше був схожий на миловидну панночку, переодягнуту в чоловічу сукню. Старший Сорель міг би пробачити синові фізичну недосконалість, але не його пристрасну любов до читання. Він не міг оцінити специфічний талант Жюльєна, не знав, що його син - найкращий знавець латині та канонічних текстів у всьому Вер'єрі. Сам тато Сорель читати не вмів. А тому був дуже радий якнайшвидше позбутися марного сина і отримати непогану винагороду, яку йому пообіцяв голова міста.

Жюльєн у свою чергу мріяв вирватися з того світу, в якому мав нещастя народитися. Він мріяв зробити блискучу кар'єру та підкорити столицю. Юний Сорель захоплювався Наполеоном, але давню мрію про кар'єру військового довелося відкинути. На сьогоднішній день найперспективнішим промислом було богослов'я. Не вірячи в Бога, а керуючись лише метою стати багатим і незалежним, Жюльєн старанно студіює підручники з богослов'я, готуючи себе до кар'єри духовника та світлого майбутнього.

Працюючи гувернером у будинку де Реналей, Жюльєн Сорель швидко завойовує загальне розташування. Його люблять маленькі вихованці, а жіноча половина будинку переймається не тільки освіченістю нового гувернера, а й його романтично-привабливою зовнішністю. Проте пан де Реналь ставиться до Жюльєна зарозуміло. В силу своєї духовної та інтелектуальної обмеженості Реналь бачить у Сорелі насамперед сина тесляра.

Незабаром у Жюльєна закохується покоївка Еліза. Ставши володаркою невеликої спадщини, вона хоче стати дружиною Сореля, однак отримує відмову від предмета свого обожнювання. Жюльєн мріє про блискуче майбутнє, дружина-покоївка та «невелика спадщина» не входять до його планів.

Наступною жертвою чарівного гувернера стає господарка будинку. Спершу Жюльєн розглядає пані де Реналь виключно як спосіб помсти її самовдоволеному чоловікові, але незабаром сам закохується пані. Дні закохані присвячують прогулянкам та бесідам, а ночами зустрічаються у спальні пані де Реналь.

Таємне стає явним

Як би не приховувалися закохані, незабаром по місту починають повзти чутки про те, що молодий гувернер крутить роман із дружиною мера. Пан де Реналь навіть отримує листа, в якому невідомий «доброзичливий» попереджає його уважніше наглядати за дружиною. Це ображена Еліза згоряє від ревнощів на щастя Жюльєна і своєї пані.

Луїзі вдається переконати чоловіка в помилковості листа. Однак це лише на якийсь час відводить грозу. Жюльєн більше не можна залишатися в будинку де Реналей. Він спішно прощається з коханою в напівтемряві її кімнати. Серця обох сковує отруйне почуття, що вони розлучаються назавжди.

Жюльєн Сорель приїжджає до Безансону, де вдосконалює свої знання у духовній семінарії. Абітурієнт-самоук з блиском складає вступні іспити і заручається розташуванням абата Пірара. Пірар стає духовником Сореля та його єдиним соратником. Мешканці семінарії одразу не злюбили Жюльєна, побачивши в талановитому амбітному семінаристі сильного суперника. Пірар також є ізгоєм навчального закладу, за якобінські погляди його всіляко намагаються вижити із безансонської семінарії.

Пірар звертається за допомогою до свого однодумця та покровителя маркіза де Ла-Молю - найбагатшого паризького аристократа. До речі, він уже давно перебуває у пошуках секретаря, який міг би підтримувати в порядку його справи. Пірар рекомендує на цю посаду Жюльєн. Так розпочинається блискучий паризький період колишнього семінариста.

У короткі терміни Жюльєн справляє позитивне враження на маркіза. Вже через три місяці Ла-Моль доручає найскладніші справи. Однак у Жюльєна з'явилася нова мета – підкорити серце однієї дуже холодної та зарозумілої особи – Матільди де Ла-Моль, дочки маркіза.

Ця струнка дев'ятнадцятирічна блондинка розвинена не по роках, вона дуже розумна, прониклива, вона нудиться серед аристократичного суспільства і без кінця відмовляє десяткам нудних кавалерів, які тягнуться за нею через її красу та батьківські гроші. Щоправда, Матільда ​​має одну згубну якість - вона дуже романтична. Щороку дівчина носить жалобу за своїм предком. У 1574 Боніфас де Ла-Моль був обезголовлений на Гревській площі за любовний зв'язок з принцесою Маргаритою Наваррською. Найясніша особа зажадала у ката віддати голову її коханця, і самостійно поховала її у каплиці.

Роман із сином тесляра спокушає романтичну душу Матильди. Жюльєн своєю чергою гордий, що їм зацікавилася почесна жінка. Між молодими людьми спалахує бурхливий роман. Опівнічні побачення, пристрасні поцілунки, ненависть, розставання, ревнощі, сльози, пристрасне примирення - чого тільки відбувалося під розкішними склепіннями особняка де Ла-Молей.

Незабаром стає відомо, що Матільда ​​вагітна. Деякий час батько чинить опір шлюбу Жюльєна та його дочки, але незабаром поступається (маркіз був людиною прогресивних поглядів). Жюльєну оперативно дістають патент гусарського поручика Жюльєна Сореля де Ла-Верне. Більше він не син теслі і може стати законним чоловіком аристократки.

Приготування до весілля йде повним ходом, коли до будинку маркіза де Ла-Моль приходить лист із провінційного містечка Вер'єр. Пише дружина мера пані де Реналь. Вона повідомляє про колишнього гувернера «всю правду», характеризує його як низьку людину, яка не зупиниться ні перед чим заради власних жадібності, користолюбства та зарозумілості. Словом, усе написане у листі моментально налаштовує маркіза проти майбутнього зятя. Весілля скасовується.

Не попрощавшись із Матильдою, Жюльєн мчить у Верден. Дорогою він купує пістолет. Декілька пострілів сполошили вір'єрську публіку, що зібралася на ранкову проповідь у міській церкві. Це син тата Сореля стріляв у дружину мера.

Жюльєна відразу заарештовують. Під час судового слухання обвинувачений не намагається заперечувати свою провину. Сореля засуджують до страти.

У тюремній камері він зустрічається із пані де Реналь. Виявляється, рани були смертельними, і вона вижила. Жюльєн дуже радий. Дивно, але, зустрівшись з жінкою, яка зруйнувала його блискуче майбутнє, він чомусь не відчуває обурення. Тільки тепло і… кохання. Так Так! Любов! Він, як і раніше, любить пані Луїзу де Реналь, а вона любить його. Луїза зізнається, що той фатальний лист написав її духівник, а вона, засліплена ревнощами і любовним шаленством, переписала текст своєю рукою.

Через три дні після того, як вирок учинили, Луїза де Реналь померла. Матильда де Ла-Моль також приїхала на страту, вона зажадала голову свого коханого і зрадила її землі. Матильда більше не носить жалобу по далекому предку, тепер вона сумує за власним коханням.

Хроніка ХІХ століття

Частина перша

Містечко Вер'єр, мабуть, одне з наймальовничіших у всьому Франш-Конті. Білі будиночки з гостроверхими дахами червоної черепиці розкинулися схилом пагорба, де потужні каштани піднімаються з кожної лощинки. На околиці багато тартак, які сприяють зростанню добробуту більшості жителів, швидше схожих па селян, ніж на міських жителів. Є в місті і чудова фабрика, належить меру.

Мер міста Вер'єра, пан де Реналь, кавалер кількох орденів, виглядав вельми статечно: волосся з сивиною, орлиний ніс, одягнений у все чорне. У той же час у виразі його обличчя було багато самовдоволення, відчувалася якась обмеженість. що всі таланти цієї людини зводилися до того, щоб змусити будь-кого, хто йому був винен, платити вчасно, зі сплатою ж власних боргів тягнути якомога довше.

На схилі пагорба, на висоті сотні футів над річкою Ду розкинувся чудовий міський бульвар, звідки відкривався вид на один із наймальовничіших куточків Франції. Місцеві жителі дуже цінували красу свого краю: вона приваблювала іноземців, чиї гроші збагачували власників готелів та приносили прибуток усьому місту.

Вер'єрський пан кюре Шелан, який зберіг у свої вісімдесят років залізне здоров'я та залізний характер, проживав тут уже п'ятдесят шість років. Він хрестив майже всіх жителів цього міста, щодня вінчав молодих людей, як колись вінчав їхніх дідів.

Зараз же він переживав не найкращі дні. Справа в тому, що, незважаючи на незгоду міського мера та директора будинку піклування, місцевого багатія папа Вальню, кюре сприяв відвідуванню в'язниці, лікарні та будинку піклування приїжджим з Парижа паном Аппером, чиї ліберальні погляди дуже турбували багатих власників будинків міста. Насамперед вони турбували напад Реналя, який був переконаний, що з усіх боків його оточують ліберали та заздрісники. Щоб протиставити себе цим мануфактурникам, які проникли у товстосуми, він вирішив взяти своїм дітям гувернера, хоча особливої ​​потреби в цьому й не бачив. Мер зупинив свій вибір на молодшому сину лісопильника Сореля. То був молодий богослов, майже священик, який чудово знав латину, до того ж його рекомендував сам кюре. Хоча деякі сумніви щодо його порядності у папа де Реналя все ж таки залишалися, бо молодий Жюльєн Сорель був улюбленцем старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, теж, швидше за все, таємного агента лібералів, оскільки був учасником наполеонівських походів.

Про своє рішення мер повідомив дружину. Пані де Реналь, висока, статурова жінка, вважалася першою красунею. У її образі, в манері триматися було щось простодушне і молоде. її наївна грація, якась прихована пристрасть могли б, мабуть, полонити серце парижанина. Але якби папі де Реналь дізналася, що здатна справити враження, то згоріла б від сорому. Гучну славу її чесноти принесли безплідні залицяння тато де Вально. А оскільки вона уникала у Вер'єрі будь-яких розваг, то про неї стали говорити, що вона занадто хизується своїм походженням. Пані де Реналь же хотілося лише одного – щоб ялиць не заважав їй блукати її чудовим садом. Це була проста душа: вона ніколи не засуджувала свого чоловіка і не могла зізнатися самій собі, що їй з ним нудно, адже не уявляла, що між подружжям можуть бути інші, ніжніші стосунки… Батько Сорель надзвичайно здивувався, а ще більше зрадів пропозиції папа де Реналя щодо Жульєна. міг зрозуміти, заради чого такій шановній людині могло прийти на голову взяти його до себе дармоїда-сина і ще запропонувати триста франків на рік зі столом та одягом.

Підійшовши до своєї майстерні, батько Сорель не знайшов Жульєна біля пилки, де йому належало бути. Син сидів верхи на кроквах і читав книжку. Нічого ненависнішого для старого Сореля не було. Він ще міг вибачити Жюльєна його дрібнотравчату будову, яка була малопридатною для фізичної роботи, але ця пристрасть до читання виводила його з себе: сам він читати не вмів. Потужний удар вибив книгу з рук Жульєна, а другий удар обрушився йому на голову. Весь у крові, Жюльєн зіскочив на землю; його щоки палали. Це був невисокий юнак років вісімнадцяти, досить тендітний, з неправильним, але топким рисами обличчя і каштановим волоссям. Великі чорні очі, в хвилину спокою блищали розумом і вогнем, горіли лютою ненавистю. Стройний і гнучкий стан юнака свідчив швидше про спритність, ніж про силу. З ранніх років його задумливий вигляд і надмірна блідість наводили батька на думку, що його син не жилець і: а білому світлі, а якщо і виживе, то стане для сім'ї тягарем. Всі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів та батька.

Жульєн піде не вчився. Відставний лікар, якого він прив'язався всім серцем, навчив його латині та історії. Вмираючи, старий заповів хлопцеві свій хрест Почесного легіону, залишки маленької пенсії та тридцять – сорок томів книг.

Наступного дня старий Сорель вирушив до будинку мера. Побачивши, що пайові меру хочеться отримати його сина, хитрий старий домігся того, щоб утримання Жульєна було підвищено до чотирьохсот франків на рік.

Тим часом Жульєн, дізнавшись, що на нього чекає посаду вихователя, ще вночі пішов з дому, вирішивши сховати у надійне місце свої книги та хрест Почесного легіону. Він відніс усе це до свого приятеля Фуки, молодого лісоторговця, який жив високо в горах.

Слід сказати, що рішення стати священиком він ухвалив нещодавно. З самого дитинства Жульєн марив військовою службою. Потім, уже підлітком, він із завмиранням серця слухав розповіді старого полкового лікаря про битви, в яких він брав участь. Але коли Жюльєна виповнилося чотирнадцять років, він побачив, яку роль у навколишньому світі відіграє церква.

Він припинив говорити про Наполеона і заявив, що має намір стати священиком. Його постійно бачили з Біблією у руках; він заучував її напам'ять. Перед добрим старим кюре, що наставляв його в богослов'ї, Жульєн не дозволяв собі відчувати інших почуттів, крім благочестя. Хто б міг подумати, що в цьому юнаку з ніжним дівочим обличчям наїлася непохитна рішучість перетерпіти все, щоб пробити собі дорогу, а це насамперед означало вирватися з Вер'єра; батьківщину свою Жульєн ненавидів.

Він повторював собі, що Бонапарт, невідомий і бідний поручик, став володарем світу за допомогою своєї шпаги. За часів Наполеона військова звитяга була необхідною, але тепер усе змінилося. Тепер священику сорок років отримує зарплату втричі більшу, ніж найвідоміші наполеонівські генерали.

Але одного разу він все ж таки видав себе раптовим спалахом того вогню, що томив його душу. Якось на обіді, у колі священиків, де його відрекомендували як справжнє диво премудрості. Жюльєн раптом почав гаряче перевершувати Наполеона. Щоб покарати себе за необачність, він прив'язав до грудей праву руку, вдавши, ніби вивихнув її, і ходив так цілих дна місяця. Після цієї, ним же вигаданої, страти він вибачив себе.

Пані де Реналь не подобалася ідея чоловіка. (Зона уявляла собі грубого грязнулю, що кричатиме на її улюблених хлопчиків, а може, навіть січ. Але вона була приємно здивована, побачивши селянського переляканого хлопця, зовсім ще хлопчика, з блідим обличчям. Жульєн же, побачивши, що гарна та ошатна татові називає його «пан», ласкаво розмовляє з ним і просить не січ її дітей, якщо вони не знатимуть уроків, просто розтанув.

Коли її страх за дітей остаточно розвіявся, папі де Реналь з подивом помітила, що Жульєн надзвичайно гарний. Її старшому синові було одинадцять, і вони із Жульєном могли стати товаришами. Юнак зізнався, що вперше входить у чужий будинок і тому потребує її заступництва. «Пані, я ніколи не битиму ваших дітей, клянуся вам перед Богом»,- сказав він і наважився поцілувати їй руку. Її дуже здивував цей жест, і тільки тоді, подумавши, вона обурилася.

Мер видав Жюльєна тридцять шість франків за перший місяць, взявши з нього слово, що з цих грошей старий Сорель не отримає жодного су і що відтепер юнак не бачитиметься з рідними, чиї манери не підходять для дітей де Реналя.

Жюльєна пошили повий чорний одяг, і він постав перед дітьми, наче втілена солідність. Топ, яким він звернувся до дітей, вразив папі де Реналь. Жульєн сказав їм, що навчатиме їх латині, і продемонстрував свою дивовижну здатність читати напам'ять цілі сторінки зі Святого Письма, причому з такою легкістю, ніби він говорив рідною мовою.

Незабаром титул «благодійник» закріпився за Жульєном - відтепер навіть слуги не наважувалися заперечувати його право на це. Не минуло й місяця після появи в будинку нового вихователя, як сам пан де Реналь став ставитися до нього з повагою. Старий кюре, який знав про захоплення юнака Наполеоном, не підтримував жодних стосунків із паном де Реналем, тому вже ялиць не міг видати їм давню пристрасть Жульєна до Бонапарта; сам же він говорив про нього інакше як з огидністю.

Діти любили Жульєна; але він не відчував до них жодного кохання. Холодний, справедливий, неупереджений, проте улюблений, бо його поява розсіяла смуток у будинку, він був добрим вихователем. Сам же він відчував лише ненависть і огиду до цього найвищого світу, куди його допустили до краю столу.

Свою пані юний гувернер вважав красунею і водночас ненавидів за її красу, бачачи у цьому перешкоду своєму шляху до процвітання. Пані де Реналь належала до тих провінціалок, які спочатку можуть здаватися поганими. Вона не мала жодного життєвого досвіду, не намагалася блиснути у розмові. Наділена тонкою і гордою душею, у своєму несвідомому прагненні на щастя вона часто-густо просто не помічала того, що робили ці грубі люди, якими оточила її доля. Вона не виявляла жодного інтересу до того, що говорив чи робив її чоловік. Єдиним, на що, насправді, вона звертала увагу, були її діти.

Пані де Реналь, багата спадкоємиця богобоязливої ​​тітки, виховувався в єзуїтському монастирі і віддана заміж шістнадцяти років за літнього дворянина, за все своє життя ніколи не відчувала і не бачила нічого, що хоч трохи походило на любов. А те, що вона дізналася з кількох романів, які випадково потрапили їй у руки, здавалося їй чимось винятковим. Завдяки цьому невідання пані де Реналь, цілком захоплена Жульєном, перебувала в повному блаженстві, і їй навіть не спадало на думку докоряти себе за щось.

Сталося так, що покоївка пані де Реналь, Еліза, закохалася у Жульєна. На сповіді вона зізналася в цьому абату Шелану і сказала, що отримала спадщину і тепер хотіла б одружитися із Жульєном. Кюре щиро порадувався за Елізу, але, на його подив, Жюльєн рішуче відмовився від цієї пропозиції, пояснивши, що вирішив стати священиком.

Влітку сім'я де Реналів переїхала до свого маєтку у Вержі, і тепер Жюльєн цілі дні проводив із пані де Реналь, яка вже починала розуміти, що любить його. Але любив її Жульєн? Все, що він робив для зближення з цією жінкою, яка, безумовно, йому подобалася, він робив зовсім не через справжнє кохання, якого, на жаль, не відчував, а через фальшиве уявлення про те, що саме так він може виграти героїчну битву з тим класом, який він так ненавидів.

Щоб утвердитися у своїй перемозі над ворогом, коли пан де Реналь лаяв і проклинав «цих шахраїв і якобінців, що набивали собі гаманці», Жюльєн обсипав пристрасними поцілунками руку його дружини. Бідолашна пані де Реналь запитувала себе: «Невже я люблю? Адже ніколи в житті я не відчувала до чоловіка нічого схожого на цю жахливу мару! Ніяке удавання ще не заплямило чистоти цієї невинної душі, що була введена в оману пристрастю, якої ніколи не відчувала.

За кілька днів Жульєн, свідомо здійснюючи свій план, зробив їй пропозицію. «Я ще тому маю досягти успіху в цієї жінки, - продовжував нашіптувати йому його дрібне марнославство, - що, коли потім комусь прийде в голову дорікнути мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що мене на це штовхнуло кохання».

Жульєн домігся свого, вони стали коханцями. Вночі перед першим побаченням, коли він сказав пані де Реналь, що прийде до неї, Жульєн не пам'ятав себе від страху. Але, побачивши таку прекрасну пані де Реналь, він забув усі свої марнославні розрахунки. Спочатку він побоювався, що до нього ставляться як до коханця-слуги, але потім його побоювання розсіялися, і він сам із усім запалом юності закохався до безпам'ятства.

Пані де Реналь страждала через те, що на десять років старша за Жульєна, що не зустріла його раніше, коли була молодша. Жюльєна, звичайно, подібні думки на думку не спадали. Любов його значною мірою все ще був швидше марнославством: Жульєн радів, що він, убогий, нікчемна, жалюгідна істота, має таку красуню. Високе становище його коханої мимоволі піднімало його у власних очах. Пані де Реналь, у свою чергу, знаходила духовну насолоду в тому, що мала можливість наставляти в будь-яких дрібницях цього обдарованого юнака, який далеко йтиме. Проте докори совісті та страх перед викриттям щогодини мучили душу бідної жінки.

Раптом захворів молодший син пані де Реналь, і їй почало здаватися, що це Божа кара за гріх. «Пекло, - говорила вона, - пекло - адже це було б милістю для мене: отже, мені було б подаровано ще кілька днів на землі, з ним... Але пекло в цьому житті, смерть моїх дітей... 1 проте, можливо, ціні мій гріх був би викуплений... О Боже великий, не дай мені прощення такою жахливою ціною! Ці бідолашні діти, хіба вони винні перед тобою! Я, одна я винна! Я згрішила, я люблю людину, що не чоловік мені». На щастя, хлопчик одужав.

Їхній роман не міг довго залишатися таємницею для прислуги, проте сам пан де Реналь нічого не знав. Покоївка Еліза, зустрівши пана Вально, поділилася з ним новиною: у її господині роман із молодим гувернером. Того ж вечора пан де Реналь отримав анонімний лист, де йому повідомляли про зраду дружини. Коханці здогадувалися, хто є автором листа, та виробили свій план. Вирізавши з книги літери, вони склали свого анонімного листа, використавши папір, подарований паном Вально: «Пані. Всі ваші пригоди відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм кінець, попереджено. Керуючись добрими почуттями до вас, які в мене ще не зовсім зникли, пропоную вам раз і назавжди порвати із цим хлопчиськом. Якщо ви настільки розумні, що скористаєтеся цією порадою, ваш чоловік вважатиме, що повідомлення, яке він отримав, хибне, і його так і залишать у цій помилці. Знайте, ваша таємниця в моїх руках: тремті, нещасна! Настав час, коли ви повинні схилитися перед моєю волею».

Пані де Реналь сама передала чоловікові листи, отриманого ніби від якогось підозрілого суб'єкта, і вимагала негайно звільнити Жульєна. Сцена була розіграна блискуче – пап де Реналь їй повірив. Він швидко зрозумів, що, відмовивши Жюльєна, спричинить цим скандали і поговори в місті, і все вирішать, що гувернер насправді є коханцем його дружини. Пані де Реналь допомагала чоловікові утвердитися на думці, що всі оточуючі просто заздрять їм.

Інтерес до Жюльєна, трохи підігріта розмовами про його роман з Пані де Реналь, посилювалася. Юного богослова запрошували будинки багатих жителів міста, а пан Вально навіть запропонував йому перейти гувернером його дітей, збільшивши утримання у вісімсот франків. Все місто жваво обговорювало нову любовну історію. Заради власної безпеки та щоб уникнути подальших підозр, Жульєн та пані де Реналь вирішили розлучитися.

Тим часом пап де Реналь погрожував публічно викрити підступи «цього негідника Вально» і навіть викликати його на дуель. Папі де Реналь розуміла, до чого це може привести, і за якісь дві години зуміла перекопати чоловіка, що йому слід триматися зараз якнайпривітніше з Вальнею. Нарешті пап де Реналь уже власним розумом дійшов до надзвичайно важкої для нього думки щодо грошей: для них надто невигідним, щоб зараз, у самий розпал міських пліток, Жульєн залишився в місті і пішов на службу до тата Вально. Для перемоги де Реналя над його супротивником необхідно, щоб Жульєн поїхав з Вер'єра і вступив до семінарії в Безансоні, як радив наставник юнака, абат Шелан. від її чоловіка Юнак утішав свою пиху надією на те, що візьме цю суму тільки в борг і сплатить його з відсотками протягом п'яти років, проте в останній момент він відмовився від грошей, на велику радість папа де Реналя.

Напередодні від'їзду Жюльєна вдалося попрощатися з пані де Реналь: він потай прокрався до її кімнати. Але побачення їх було гірким: обом здавалося, що вони розлучаються назавжди.

Приїхавши до Безансона, він підійшов до брами семінарії, побачив залізний позолочений хрест і подумав: «Ось воно, це пекло на землі, з якого мені вже не вийти!» Його ноги підкошувалися.

Ректор семінарії пан Пірар отримав від вер'єрського кюре Шелана листа, в якому той хвалив тямущість, пам'ять та відмінні здібності Жульєна і просив для нього стипендії, якщо той складе необхідні іспити. Абат Пірар три години чекав юнака і настільки був вражений його знаннями в латі і теології, що прийняв до семінарії хоч і на невелику стипендію, і навіть виявив велику милість, поселивши в окремій келії.Новому семінаристу треба було вибрати собі духовника, і він зупинився на абаті Пірарі, але незабаром дізнався, що у ректора багато ворогів серед єзуїтів. , і подумав, що вчинив необачно, не підозрюючи, що означатиме для нього пізніше цей вибір.

Всі перші кроки Жульєна, переконаного, що він діє обережно, виявилися, як і вибір духовника, надто нерозважливими. Введений в оману самовпевненістю, яка властива людям з уявою, він сприймав свої наміри за факти, що відбулися, і вважав себе неперевершеним лицеміром. «На жаль! Це єдина моя зброя! - міркував він. - Якби зараз були інші часи, я б заробляв свій хліб справами, які говорили б самі за себе перед ворогом».

Приблизно десять семінаристів були оточені ореолом святості: вони бачили видіння. Бідолашні юнаки майже виходили з лазарета. Ще сотні семінаристів міцна віра поєднувалася з невтомною старанністю. Воші працювали так, що ледве тягали йоги, але корені було мало. Інші були просто темними невігласами, що навряд чи могли пояснити, що означають латинські слова, які вони візуджували з ранку до ночі. Цим. простим селянським хлопцям здавалося, що заробляти на хліб, вивчивши кілька слів латиною, набагато легше, ніж копатися в землі. З перших же днів Жюльєн вирішив, що швидко досягне успіху. «У будь-якій роботі потрібні люди з головою, - розмірковував вій. - У Наполеона я став би сержантом; а серед цих майбутніх попів я буду старшим вікарієм».

Жюльєн не знав одного: бути першим вважалося в семінарії гріхом гордині. З часів Вольтера французька церква зрозуміла, що справжні вороги - це книги. Великі успіхи в науках, і навіть у священних науках, здавались їй підозрілими, і не безпідставно, бо ніхто не зможе заважати освіченій людині перейти на бік ворога! Жульєн багато працював і швидко освоїв знання, дуже корисні для служителя церкви, хоча, на його думку, вони були абсолютно хибними і не викликали в нього жодного інтересу. Він думав, що про нього всі забули, не підозрюючи, що пан Пірар отримав та спалив багато листів від пані де Реналь.

На шкоду собі, після багатьох місяців навчання Жюльєн все ще зберігав вигляд людини, що мислила, що давало семінаристам підстави дружно його ненавидіти. Все щастя його товаришів полягало переважно в тривному обіді, всі вони відчували благоговіння перед людьми в одязі з топкого сукна, а освіта полягала в безмежній і беззаперечній повазі до грошей. Спочатку Жюльєн ледь не задихався від почуття зневаги до них. Але врешті-решт у ньому ворухнулась жалість до цих людей, перелопаченої, що духовний сап надасть їм можливість довго і постійно насолоджуватися цим великим щастям - ситно обідати та тепло одягатися. Його красномовство, його білі руки, його надмірна охайність - все викликало ненависть до нього.

Абат Пірар призначив його репетитором ІВНового та Старого завіту. Жульєн не пам'ятав себе від радості: це було його перше підвищення. Він міг обідати сам, і він мав ключ від саду, де він прогулювався, коли там нікого не було.

На превеликий подив, Жульєн зрозумів, що його стали менше ненавидіти. Його небажання вдаватися до розмов, його відстороненість тепер розцінювалися як почуття власної гідності. Його приятель Фуке від імені рідних Жульєна прислав до семінарії оленя та кабана. Цей дар, який означав, що сім'я Жульєна належить до того шару суспільства, до якого слід ставитися з повагою, завдав смертельного удару заздрісникам. Жульєн отримав право на перевагу, освячену заможністю.

У цей час проходив рекрутський набір, але Жульєн як семінарист не підлягав заклику. Пін був глибоко вражений цим: «Ось і прийшла для мене мить, яка двадцять років тому дозволила б мені вступити на шлях героїв!»

У перший день іспитів пани екзаменатори були дуже розгнівані тим, що їм доводилося постійно ставити на перше місце у своєму списку Жульєна Сореля – улюбленця абата Пірара. Але на останньому іспиті один спритний екзаменатор спровокував Жульєна читати Горація, тут же звинуватив його в цьому як у нечестивому занятті, і одвічний ворог абата Пірара абат Фрілер поставив навпроти імені Жульєна номер 198.

Ось уже цілих десять років Фрілер усіма засобами намагався прибрати свого супротивника з посади ректора семінарії. Абат Пірар не займався інтригами та старанно викопував свої обов'язки. Але Господь наділив його жовчним темпераментом, а такі природи глибоко відчувають образу. Він уже сто разів подав би у відставку, якби не був перекопаний, що справді приносить користь на своїй посаді.

За кілька тижнів Жюльєн отримав листа від якогось Поля Сореля, який назвав себе його родичем, з чеком на п'ятсот франків. У листі говорилося, що якщо Жюльєн має намір і падали з такою ж ретельністю вивчати знаменитих авторів-латинян, він щороку отримуватиме таку ж суму.

Таємним благодійником Жульєна був маркіз де Ла-Моль, якому вже багато років доводилося вести позов із абатом Фрілером щодо одного маєтку. У цьому позові йому допомагав абат Пірар, що взявся до справи з усією пристрастю своєї натури. Пан де Фрілер був надзвичайно ображений подібним нахабством. Постійно листуючись з абатом Піраром щодо однієї справи, маркіз не міг не оцінити абата, і помалу їхнє листування набуло дружнього характеру. Тепер абат Пірар розповів своєму заступнику історію із Жульєном і те, як його, абата, хочуть змусити піти у відставку.

Маркіз не був скупим, але досі йому ніколи не вдавалося змусити абата прийняти від нього хоч якусь суму. Тоді йому спало на думку відіслати п'ятсот франків улюбленому учню абату. Незабаром Пірар отримав від маркіза де Ла-Моля листа: той запрошував його до столиці і обіцяв одну з найкращих парафій неподалік Парижа. Лист змусив абата зрештою ухвалити рішення. У посланні до єпископа він докладно виклав причини, що змусили його залишити єпархію, і довірив віднести листи Жюльєна. Його преосвященство прийняв молодого абата дуже люб'язно і навіть подарував йому вісім томів Тацита. Сам цей факт, на превеликий подив Жульєна, викликав незвичайну реакцію оточуючих: перед ним стали підлещуватися.

Незабаром з Парижа надійшло повідомлення, що абата Пірара призначено у чудову парафію за чотири льє від столиці. Маркіз де Ла-Моль прийняв абата Пірара у своєму паризькому особняку і згадав у розмові, що шукає кмітливого юнака, який зайнявся б його листуванням. Абат запропонував йому взяти Жульєна Сореля, похваливши його енергію, розум та високу душу. Отже, мрія Жульєна потрапити до Парижа ставала реальністю.

Перш ніж вирушити до столиці, Жульєн вирішив таємно побачитися з пані де Реналь. Вони не бачилися вже чотирнадцять місяців. Це було побачення, повне спогадів про минулі щасливі дні кохання та розповіді про тяжке семінарське життя.

Незважаючи на те, що Пані де Реналь цілий рік провела в благочестя та страху перед карою Божою за свій гріх, вона не змогла встояти перед любов'ю Жульєна. Він провів у її кімнаті не тільки піч, а й день і пішов лише наступної ночі.

Частина друга

Маркіз де Ла-Моль, маленький худий чоловік, з гострим поглядом, прийнявши нового секретаря, наказав йому замовити наповнення гардероб, включаючи дюжину сорочок, запропонував брати уроки танців і видав платню за першу чверть року. Побувавши у всіх майстрів, Жюльєн помітив, що всі вони ставилися до нього дуже шанобливо, а швачок, записуючи його ім'я в книгу, вивів: "Пап Жульєн де Сорель". "Ви, мабуть, ще перетворіться на фата", - суворо сказав абат Пірар.

Увечері у вітальні маркіза зібралося вишукане суспільство. Були тут молодий граф Норбер де Ла-Моль і його сестра Матильда, молода, струнка блондинка з дуже гарними очима. Жюльєн мимоволі порівняв її з Пані де Реналь, і дівчина йому не сподобалася. Проте граф Норбер здався йому чарівним із усіх поглядів.

Жульєн приступив до виконання своїх обов'язків - вів листування маркіза, вчився їздити верхи, відвідував лекції з богослов'я. Незважаючи на зовнішню любов і доброзичливість оточуючих, він відчував себе в цій сім'ї абсолютно самотнім.

Абат Пірар поїхав до своєї парафії. "Якщо Жюльєн тільки очеретом хитким, то нехай гине, а якщо це людина мужня, нехай пробивається сама", - розсудив він.

Новий секретар маркіза - цей блідий юнак у чорному костюмі - справляв дивне враження, і папі де Ла-Моль запропонувала навіть своєму чоловікові відсилати його кудись, коли в них збиратимуться особливо важливі особи. «Я хочу довести експеримент до завершення, – відповів маркіз. - Абат Пірар вважає, що ми чинимо неправильно, пригнічуючи самолюбство людей, яких це треба трохи збільшити до себе. Спиратися можна лише на те, що завдає опору». Господарі будинку, як зауважив Жюльєн, надто звикли принижувати людей просто заради розваги, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів.

У розмовах, що велися у вітальні маркіза, не дозволялося жодних жартів щодо Господа Бога, щодо духовенства, людей певного стану, артистів, яким заступається двір, тобто щодо чогось такого, що вважалося раз і назавжди встановленим; аж ніяк не заохочувалося схвально говорити про Беранже, Вольтера і Руссо - словом, про те, що хоч трохи віддавало вільнодумством. Найголовніше ж - заборонялося говорити про політику; про решту можна було говорити цілком вільно. Незважаючи на гарний топ, на відмінну ввічливість, на бажання бути приємним, на всіх обличчях читалася нудьга. У цій атмосфері пишноти та нудьги Жульєна приваблював лише пан де Ла-Моль, що мав великий вплив при дворі.

Якось юнак навіть запитав у абата Пірара, чи обов'язково для нього обідати щодня за столом маркіза. «Це рідкісна честь!» - вигукнув з обуренням абат, скромний буржуа за походженням, який надзвичайно цінував обід за одним столом із вельможею. Жульєн зізнався йому, що це найважчий з його обов'язків, він навіть боїться заснути від нудьги. Легкий шум змусив їх обернутися. Жульєн побачив мадемуазель де Ла-Моль, що стояла і слухала їхню розмову. Розмова відбувалася у бібліотеці, і Матільда ​​прийшла сюди за книгою. "Цей не народився, щоб повзати на колінах", - подумала вона з повагою до секретаря батька.

Минуло кілька місяців. За цей час новий секретар настільки звик, що маркіз доручив йому найскладніші справи: стежити за керуванням його землями у Бретані та Нормандії, а також вести листування щодо горезвісного позову з абатом де Фрілером. Маркіз вважав Жульєна цілком придатною для себе людиною, тому Сорель працював наполегливо, був мовчазним і тямущим.

Якось у кафе, куди Жульєна загнала зливу, юнак зіткнувся з якимсь високим зростом молодцем у товстому суконному сюртуці, похмуро й уважно розглядав його. Жульєн зажадав пояснень. У відповідь чоловік у сюртуці вибухнув грубою лайкою. Жульєн викликав його на дуель. Чоловік жбурнув йому з півдюжини візитівок і пішов, погрожуючи кулаком.

Разом із секундантом, товаришем по вправах на рапірах. Жюльєн вирушив за адресою, яка була вказана на візитівках, щоб знайти пана Шарля де Бовуазі. їх зустрів високий юнак, одягнений немов лялька. Але, на жаль, це не був учорашній поганець. Вийшовши з дому кавалера де Бовуазі в огрядному настрої, Жульєн побачив учорашнього нахабу - це був кучер, який, мабуть, вкрав у господаря візитні картки. Жюльєн обсипав його ударами хлиста, а в лакеїв, кинувшись на допомогу товаришу, кілька разів вистрілив.

Кавалер де Бовуазі, що з'явився на галас, з'ясувавши, в чому справа, з жартівливою холоднокровністю заявив, що тепер і має підстави для дуелі. Дуель закінчилася в одну хвилину: Жульєн отримав кулю в руку. Йому зробили перев'язку та доставили додому. "Боже мій! Так це і є дуель? Тільки і всього?" - думав юнак.

Щойно вони розлучилися, кавалер де Бовуазі дізнався про Жульєна, щоб вирішити, чи буде пристойним зробити йому візит. На жаль, він дізнався, що бився з простим секретарем пана де Ла-Моля, та ще й через кучеря. Можна не сумніватися, що в суспільстві це справить враження!

Того ж вечора кавалер і його друг поспішили розповісти всім, що пан Сорель, "до речі, дуже люб'язний юнак", - побічний син близького друга маркіза де Ла-Моля. Цій історії всі повірили. Маркіз, своєю чергою, не спростував легенду, що народилася.

Маркіз де Ла-Моль вже півтора місяці не виходив із дому – у нього загострилася подагра. Тепер він багато часу проводив разом зі своїм секретарем. Він змушував його читати вголос газети, перекладати з латині давніх авторів. Жюльєн говорив з маркізом усе, замовчавши лише дві речі: своє фанатичне обожнювання Наполеона, ім'я якого розлючувало маркіза, і свою повну невіру, бо це не дуже пасувало образу майбутнього кюре.

Пан де Ла-Моля зацікавив цей своєрідний характер. Він бачив, що Жульєн відрізняється від інших провінціалів, які заполонили Париж, і поводився з ним як із сином, навіть прив'язався до нього.

За дорученням патрона Жюльєн поїхав на два місяці до Лондона. Там він зблизився з молодими російськими та англійськими сановниками і раз на тиждень обідав у посла його величності.

Після Лондона маркіз вручив Жюльєна орден, який заспокоїв нарешті гордість юнака; він став більш говірким, не так часто почував себе ображеним і не сприймав на свій рахунок різні слівця, якщо розібратися, справді не зовсім ввічливі, але в жвавій бесіді вони можуть вирватися у будь-кого!

Завдяки цьому ордену Жульєн удостоївся честі дуже незвичайного відвідування: до нього прийшов з візитом пап барон де Вально, який приїхав до Парижа подякувати міністру за свій титул. Тенор Вально націлився на посаду мера міста Вер'єра замість де Реналя і просив Жульєна представити його тату де Ла-Молю. Жульєн розповів маркізу про Вальню і всі його витівки та фокуси. йому де Ла-Моль,- але й запросіть його обідати. Це буде один з наших нових префектів". - "У такому разі,- холодію вимовив Жюльєн,- я прошу у вас місце директора дому піклування для мого батька". - Чудово, - відповів маркіз, раптово розвеселившись, - згоден, бачу, що ви виправляєтеся».

Одного разу, зайшовши до їдальні, Жульєн побачив Матільду де Ла-Моль у глибокому жалобі, хоча ялиця з родини не був у чорному. Ось що розповіли Жюльєна про «манію мадемуазель де Ла-Моль».

30 квітня 1574 року красивого юнака того часу Боніфаса де Ла-Моля, коханого королеви Маргарити Наваррської, був обезголовлений на Гревській площі в Парижі. Легенда каже, що Маргарита Наваррська потай забрала голову свого страченого коханця, опівночі вирушила до підніжжя Монмартрського пагорба та власноруч поховала її у каплиці.

Мадемуазель де Ла-Моль, яку, до речі, звали Матильда-Маргарита, щороку 30 квітня вдягалася в жалобу на честь предка своєї сім'ї. Жюльєн був вражений і зворушений цією романтичною історією. Звикнувши до повної природності Пані де Реналь, він не знаходив у паризьких жінках нічого, крім манірності, і не знав, про що розмовляти з ними. Мадемуазель де Ла-Моль виявилася винятком.

Тепер він довго розмовляв з нею, гуляючи ясними весняними днями по саду. Та й сама Матільда, яка крутила всіма в хаті, до гомонільних розмов, до дружніх топів. Він з'ясував, що вона є дуже начитаною, думки, які Матільда ​​промовляла під час прогулянок, дуже відрізнялися від того, що вона говорила у вітальні. Іноді вона так запалювалася і говорила з такою щирістю, що зовсім не нагадувала колишню зарозумілу і холодну Матильду.

Пройшов місяць. Жульєн став думати, що він подобається цій гарній гордячці. «От було б кумедним, якби вона закохалася в мене! Чим холодніше і поважніше я з нею поводжуся, тим сильніше вона досягає моєї дружби. У неї відразу спалахують очі, як тільки я з'являюся. Боже мій, до чого ж вона гарна! – думав він.

У своїх мріях він намагався опанувати її, а потім піти. І горе тому, хто б спробував його затримати!

Матильда де Ла-Моль була найпринаднішою нареченою у всьому Сен-Жерменському передмісті. Вона мала все: багатство, знатність, високе походження, розум, красу. Дівчина її віку, гарна, розумна - де ще вона могла знайти сильні почуття, як не в коханні? Але її благородні кавалери були надто нудними! Прогулянки ж із Жульєном приносили їй задоволення, її захоплювали його гордість, тонкий розум. І раптом Матільді спало на думку, що їй випало щастя полюбити цього простолюдина.

Любов виникає їй лише як героїчне почуття,- те, що зустрічалося у Франції за часів Генріха III. Таке кохання не здатне боягузливо відступати перед перешкодами, воно штовхає на великі справи. Наважитись полюбити людину, що є такою далекою від неї за своїм суспільним становищем, вже в цьому є велич і запопадливість. Побачимо, чи буде її обранець і гідним її!

Жахлива підозра, що мадемуазель де Ла-Моль тільки вдає, ніби небайдужа до нього, з єдиною метою виставити його посміховиськом перед своїми кавалерами, різко змінила ставлення Жульєна до Матільди. Тепер він похмурим, крижаним поглядом відповідав на її погляди, з уїдливою іронією відкидаючи запевнення у дружбі, і твердо вирішив, що в жодному разі не дасть обдурити себе будь-якими знаками уваги, які робила йому Матільда.

Вона надіслала йому листа – визнання. Жюльєн відчув хвилини тріумфу - він, плебей, отримав визнання від дочки вельможі! Син тесля переміг!

Мадемуазель де Ла-Моль надіслала йому ще два листи, написавши, що чекає на нього в кімнаті о першій годині після опівночі. Підозрюючи, то це може бути пастка, Жульєн вагався. Але потім, щоб не виглядати боягузом, наважився. Приставивши сходи до вікна Матильди, він тихенько підвівся, тримаючи в руці пістолет і дивуючись, що його досі не схопили. Жюльєн не знав, як поводитися, і спробував обійняти дівчину, але вона, відштовхнувши його, наказала перш за все спустити вниз сходи. «І це закохана жінка! - подумав Жюльєн. - І вона ще насмілюється говорити, що любить! Така холоднокровність, така розважливість!»

Матильду охопило тяжке почуття сорому: вона жахнулася того, що затіяла. Ти маєш мужне серце, - сказала вона йому. - Я признаюся тобі: мені хотілося перевірити твою хоробрість». Жюльєн відчув гордість, але це зовсім не нагадувало те душевне блаженство, яке він відчував від зустрічі з пані де Реналь. У його відчуттях зараз не було нічого ніжного - лише бурхливе захоплення честолюбства, а Жульєн насамперед був честолюбним.

Цієї ночі Матильда стала його коханкою. Її любовні пориви були трохи нарочитими. Пристрасне кохання було для неї скоріше якимось зразком, який треба було наслідувати, а не тим, що виникає саме по собі. Мадемуазель де Ла-Моль вважала, що вона виконує обов'язки щодо самого себе та свого коханця, і тому в її душі не прокинулося жодної гідності. «Бідолаха виявив цілком бездоганну хоробрість,— говорила вона собі,— він має бути ощасливленим, інакше це буде малодушністю з мого боку».

Вранці, вибравшись із кімнати Матильди, Жюльєн вирушив верхи до Медонського лісу. Він почував себе скоріше здивованим, ніж щасливим. Все, що напередодні стояло високо над ним, тепер виявилося поруч чи навіть значно нижчим. Для Матильди ж у подіях цієї ночі не було нічого несподіваного, крім горя і сорому, які охопили їх, замість того п'янкого блаженства, про яке розповідається в романах. «Чи не помилилася я? Чи люблю я його? - казала вона собі.

У наступні дні Жульєн був дуже здивований незвичайною холодністю Матильди. Спроба поговорити з нею закінчилася шаленими докорами в тому, що він неначе уявив, ніби отримав на неї якісь особливі права. Тепер коханці запалали один до одного шаленою ненавистю і заявили, що між ними все кінчено. Жульєн запевнив Матильду, що все назавжди залишиться непохитною таємницею.

Через день після їхнього визнання та розриву Жульєн був змушений зізнатися собі, що любить мадемуазель де Ла-Моль. Пройшов тиждень. Він спробував ще раз заговорити з нею про кохання. Вона образила його, сказавши, що не може отямитися від жаху, що віддалася першому зустрічному. «Першому зустрічному?» - вигукнув Жюльєн і кинувся до старовинної шпаги, що зберігалася в бібліотеці. Він відчував, що міг би вбити її на місці. Потім, задумливо глянувши на лезо старої шпаги, Жульєн вклав її знову в піхви і з незворушним спокоєм повісив на те саме місце. Тим часом мадемуазель де Ла-Моль тепер із захопленням згадувала ту дивовижну хвилину, коли її майже не вбили, думаючи при цьому: «Він гідний бути моїм господарем... Скільки знадобилося б сплавити разом цих чудових юнаків із вищого суспільства, щоб досягти такого вибуху пристрасті!

Після обіду Матільда ​​сама заговорила з Жульєном і дала йому зрозуміти, що не має нічого проти прогулянки по саду. її знову тягло до нього. Вона з дружньою щирістю розповідала йому про свої серцеві переживання, описувала короткочасні захоплення іншими чоловіками. Жюльєн відчував жахливі ревнощі.

Ця безжальна відвертість тривала цілий тиждень. Тема розмов, до якої вона постійно поверталася з якоюсь жорстокою захопленістю, була тією самою - опис почуттів, які Матільда ​​відчувала до інших. Страждання коханця приносили їй задоволення. Після однієї з таких прогулянок, збожеволівши від кохання та горя, Жюльєн не витримав. «Ви мене зовсім не любите? А я готовий на вас готовий! - вигукнув він. Ці щирі й такі необачні слова миттєво змінили все. Матильда, переконавшись, що її люблять, одразу відчула до нього повну зневагу.

І все ж таки мадемуазель де Ла-Моль подумки оцінювала перспективи своїх відносин з Жульєном. Вона бачила, що перед нею людина з піднесеною душею, що думка його не слідує второваною дорогою, яку проклала посередність. «Якщо я стану подругою такої людини, як Жюльєн, якому не вистачає лише стану, - а він у мене є, - я постійно привертатиму до себе загальну увагу. Життя моє не пройде непоміченим, - думала вона. - Я не тільки не відчуватиму постійного страху перед революцією, як мої кузини, які так тремтять перед чернею, не наважуються прикрикнути на кучеря, я, безумовно, гратиму якусь велику роль, адже людина, яку я обрала, - людина з залізним характером та безмежним честолюбством. Чого йому не вистачає? Друзі, гроші? Я дам йому те й інше».

Жюльєн був надто щасливим і дуже враженим, щоб розгадати такі складні любовні маневри. Він вирішив, що треба ризикнути і ще раз проникнути в кімнату своєї коханої: «Я востаннє поцілую її і застрелюся!». Жульєн одним духом злетів приставною драбиною, і Матильда впала в його обійми. Вона була щасливою, лаяла себе на жахливу гордість і називала його своїм господарем. За сніданком дівчина поводилася дуже необачно. Можна було подумати, що їй хотілося усьому світові розповісти про свої почуття. Але за кілька годин їй уже набридло любити і робити безумства, і вона знову стала сама собою. Такою була ця своєрідна натура.

Маркіз де Ла-Моль відправив Жульєна з надзвичайно таємним дорученням до Страсбурга, і там він зустрів свого знайомого за Лондоном російського князя Коразова. Князь був у захваті від Жульєна. Не знаючи, як висловити йому свою раптову прихильність, він запропонував юнакові руку однієї зі своїх кузин, багатої московської спадкоємиці. Від такої блискучої перспективи Жульєн відмовився, але вирішив скористатися іншою порадою князя: викликати ревнощі у своєї коханої і, повернувшись до Парижа, почати приставати до світської красуні пані де Фервак.

За обідом у домі де Ла-Молей він сів поряд з маршальшою де Фервак, а потім довго й надто розлого розмовляв із нею. Матильда ще до приїзду Жульєна дала зрозуміти своїм знайомим, що шлюбний контракт із головним претендентом на її руку – маркізом де Круазнуа – можна вважати справою вирішеною. Але всі її наміри миттєво змінилися, тільки-но вона побачила Жюльєна. Вона чекала, коли колишній коханий заговорить із нею, але той не зробив жодної спроби.

Всі наступні дні Жульєн чітко дотримувався порад князя Коразова. Його російський друг подарував йому п'ятдесят три любовні листи.

Настав час відправляти перший пані де Фервак. Лист містив всякі пишномовні слова про чесноти - переписуючи його, Жульєн заснув на другій сторінці.

Матільда, з'ясувавши, що Жульєн не тільки сам пише, а й отримує листи від папи де Фервак, вчинила йому бурхливу сцену. Жульєн докладав усіх зусиль, щоб не здатися. він пам'ятав поради князя Коразова про те, що жінку треба тримати в страху, і хоча бачив, що Матильда глибоко нещаслива, постійно повторював собі: «Тримати її в страху. Тільки тоді вона не ставитиметься до мене з презирством». І продовжував переписувати та надсилати листи пані де Фервак.

Один англійський мандрівник розповідав про те, як він дружив із тигром: він виростив його, пестив, але завжди тримав у себе на столі заряджений пістолет. Жульєн віддавався своєму безмежному щастю лише в ті хвилини, коли Матільда ​​не могла прочитати вираз цього щастя в його очах. Він незмінно дотримувався вказаного собі правила і розмовляв із нею сухо та холодно. Ласкава і майже лагідна з ним, вона стала ще більш зарозумілою з домашніми. Увечері у вітальні вона кликала до себе Жульєна і, не зважаючи на інших гостей, довго розмовляла з ним.

Незабаром Матільда ​​з радістю повідомила Жюльєна, що вагітна і почувається тепер його дружиною назавжди. Ця звістка вразила Жульєна; необхідно було повідомити, що сталося, маркіза де Ла-Моля. Який удар чекав на людину, що хотіла бачити свою дочку герцогинею!

На запитання Матильди, чи не боїться він помсти маркіза, Жюльєн відповів: «Я можу шкодувати людину, яка зробила для мене стільки благодіянь, сумувати за тим, що завдала їй лиха, але я не боюся, і мене ніхто ніколи не злякає».

Відбулася майже шалена розмова з отцем Матильди. Жюльєн запропонував маркізу, щоб той убив його, і залишив передсмертну записку. Розлючений де Ла-Моль вигнав його.

Тим часом Матільда ​​божеволіла від розпачу. Батько показав їй записку Жульєна, і з того моменту її переслідувала жахлива думка: вже не вирішив Жульєн накласти на себе руки? «Якщо він помре, я теж помру, - заявила вона. - І це ви будете винні у його смерті. Клянуся, що тут же одягну жалобу і повідомлю всім, що я вдова Сорель... Майте це на виду... Не боятися, не ховатимуся я не стану». Кохання її доходило до безумства. Тепер уже сам маркіз розгубився і вирішив подивитися на те, що сталося, тверезо.

Маркіз розмірковував кілька тижнів. Весь цей час Жюльєн жив у абата Пірара. Нарешті після довгих роздумів маркіз вирішив, щоб не зганьбитися, дати майбутнім подружжю землі в Лангедоку і створити Жюльєна певне становище в суспільстві. Він виклопотав для нього патент гусарського поручика на ім'я Жюльєна Сореля де Ла-Верне, після чого той має вирушити до свого полку.

Радість Жульєна була безмежною. «Отже, - сказав він собі, - роман мій зрештою закінчився, і я повинна дякувати тільки самому собі. Я зумів змусити полюбити себе цю жахливу гординю... батько її не може жити без неї, а вона без мене».

Маркіз не бажав бачити Жульєна, але через абата Пірара передав йому двадцять тисяч франків, додавши: пап де Ла-Верне мусить вважати, що отримав ці гроші від свого батька, називати якого немає потреби. Пан де Ла-Верне, можливо, вважатиме за доречне зробити подарунок папі Сорелю, теслярі у Вер'єрі, який дбав про нього в дитинстві.

За кілька днів кавалер де Ла-Верне гарцював на чудовому ельзаському жеребці, який коштував йому шість тисяч франків. Його зарахували до полку в чині поручика, хоча він ніколи не був підпоручиком. Його безпристрасний вигляд, строгий і майже злий погляд, блідість і постійна холоднокровність - все це змусило заговорити про нього з першого ж дня. Дуже швидко його бездоганна і дуже стримана ввічливість, спритність у стрільбі та фехтуванні відбили бажання у дотепників голосно жартувати з нього. Жульєн відправив своєму вихователю, колишньому вер'єрському кюре, пану Шелану, п'ятсот франків і попросив роздати їх біднякам.

І ось у розпал його честолюбних мрій спалахнула гроза. До Жюльєна прибув посланець із листом від Матільди: вона вимагала його негайного повернення до Парижа. Коли вони зустрілися, Матильда показала йому листа від батька: той звинувачував Жульєна в користолюбстві і повідомляв, що ніколи не погодиться на цей шлюб. З'ясувалося, що маркіз звернувся до пані де Реналь із проханням написати будь-які відомості про колишнього вихователя її дітей. Лист-відповідь був жахливим. Пані де Реналь дуже докладно, посилаючись на свій моральний обов'язок, писала, що бідність і жадібність спонукали юнака, здатного на надзвичайне лицемірство, звести слабку і нещасну жінку, і таким чином створити собі становище і вийти в люди. Жульєн не визнає жодних законів релігії, а одним із способів досягти успіху для нього є спокушання жінки.

«Я не наважуюсь засуджувати тата де Ла-Моля, - сказав Жульєн, дочитавши до кінця. - Він вчинив правильно та розумію. Який батько погодиться віддати свою улюблену дочку такій людині? Прощайте! Сівши в поштову карету, Жульєн помчав до Вер'єра. Там у лавці зброяра він купив пістолет і увійшов до церкви.

Пролупав благовіст церковного дзвона. Усі високі вікна храму були затягнуті темно-червоними завісами. Жюльєн зупинився позаду крамниці Пані де Реналь. При погляді на цю жінку, яка його так любила, рука Жульєна здригнулася, і він схибив. Тоді він стрілив то раз - вона впала. Жульєна схопили, одягли кайданки та посадили. Все сталося так швидко, що він нічого не відчув і вже за кілька секунд спав мертвим сном.

Пані де Реналь не було поранено смертельно. Одна куля пробила його капелюха, інша потрапила в плече і – дивна річ! - відскочила від плечової кістки, вдарившись об стіну. Пані де Реналь вже давно всім серцем хотіла померти. Лист папу де Ла-Молю, якого змусив її написати справжній духівник, був останнім відчаєм її душі. Померти від руки Жульєна вона вважала собі за блаженство. Щойно прийшовши до тями, вона послала покоївку Елізу до тюремника Жульєна з кількома луїдорами та проханням заради Бога не поводитися з ним жорстоко.

До в'язниці прийшов слідчий. «Я вчинив вбивство із заздалегідь обдуманими намірами, - заявив Жюльєн. - Я заслуговую на смерть і чекаю її».

Потім він написав мадемуазель де Ла-Моль: «Я помстився за себе... На жаль, моє ім'я потрапить до газет, і мені не вдасться зникнути з цього світу непомітно. Прошу вибачити мене за це. За два місяці я помру... Не говоріть про мене ніколи, навіть моєму сипу: мовчання - це єдиний спосіб вшанувати мою пам'ять. Ви мене забудете... виявите ж за цих обставин гідну твердість. Нехай те, що має статися, відбудеться потай, не знеславивши Вас... Через рік після моєї смерті одружуйтеся з паном де Круазнуа, я наказую Вам як ваш чоловік. До Вас звернені мої останні слова, як і мої останні палкі почуття».

Він почав думати про каяття: «А в чому, власне, я мушу каятися? Мене образили найжорстокішим чином, я вбив, я заслуговую на смерть, але це і все. Я помираю після того, як звів рахунки з людством. Мені нічого більше робити на землі! Через деякий час він дізнався, що пані де Реналь залишилася живою. І тільки тепер Жюльєн відчув каяття у скоєному злочині: «Отже, вона житиме! - повторював він. - Вона житиме, і пробачить, і любитиме мене...»

До Вер'єра прибула Матільда ​​де Ла-Моль, з паспортом на ім'я пані Мішле в одязі простолюдинки. Вона цілком серйозно запропонувала Жюльєна вчинити подвійне самогубство. Їй здавалося, що вона бачить у Жульєні воскреслого Боніфаса де Ла-Моля, але тільки ще більше .

Матильда бігала адвокатами, і нарешті після тижневих клопотань їй вдалося домогтися прийому у пана де Фрілера. Йому знадобилося лише кілька секунд, щоб змусити Матильду зізнатися, що вона дочка його могутнього супротивника, маркіза де Ла-Моля. Обдумавши користь, яку можна було отримати з цієї історії, абат вирішив, що тримає Матильду в руках. Він дав їй зрозуміти (звичайно, він брехав), що має можливість вплинути на прокурора і присяжних з тим, щоб пом'якшити вирок.

Жюльєн почував себе негідним такої самовідданої прихильності Матильди. І, правду кажучи, йому було не по собі від усього її героїзму: він розпізнав у ньому таємну потребу вразити світ своїм незвичайним коханням. «Як дивно,— казав собі Жюльєн,— що таке палке кохання залишає мене настільки байдужим». Честолюбство померло в його серці, і з пороху з'явилося нове почуття; він називав його каяттям. Він знову був шалено закоханий у пані де Реналь і ніколи не згадував про свої успіхи у Парижі.

Вій навіть попросив Матильду віддати їхню майбутню дитину якійсь годівниці у Вер'єрі, щоб пані де Реналь могла наглядати за нею. він їй і подумав, що через п'ятнадцять років пані де Реналь любитиме його сина, а Матільда ​​його забуде.

Пані де Реналь, щойно встигнувши приїхати в Безансон, відразу ж власноруч написала кожному з тридцяти шести присяжних листи, благаючи їх виправдати Жульєна. Вона писала, що не зможе жити, якщо засудять невинну людину на смерть. Адже всі у Вер'єрі знали, що на цього нещасного юнака і раніше знаходило якесь затемнення. Вона відзначала благочестя Жульєна, чудове знання Святого Письма та благала присяжних не проливати безвинну кров.

Вдень суду до Безансона зійшлося населення усієї провінції. Вже за кілька днів у готелях не лишилося жодного вільного куточка. Спочатку Жюльєн не хотів виступати в суді, але потім здався на вмовляння Матільди. Побачивши Жюльєна, зала співчутливо зашуміла. Йому сьогодні не можна було дати й двадцяти років; одягнений він був дуже просто, але з великою витонченістю. Усі вирішили, що він набагато кращий, ніж на портреті.

У своїй останній промові Жульєн сказав, що не просить жодної поблажливості до суду; злочин його жахливий і він заслуговує на смерть. Він також розуміє, що головний його злочин полягає в тому, що він, людина низького походження, якій пощастило здобути освіту, наважився увійти в так зване добірне суспільство.

За кілька годин йому винесли вирок - смертну кару.

Сидячи в казематі для засуджених на смерть, Жюльєн згадував розповідь про те, як Дантон напередодні смерті казав, що дієслово «гільйотинувати» не можна відмінювати у всіх часах. Можна сказати: мене буде гільйотиновано, але не можна: мене гільйотиновано. Жульєн відмовився підписати апеляцію, відчуваючи в собі зараз достатньо мужності, щоби гідно померти.

Через годину, коли він міцно спав, його розбудили чиїсь сльози, які капали йому на руку, - це прийшла пані де Реналь. Він кинувся до її ніг, благаючи вибачити за все. Притулившись один до одного, вони довго плакали... Пані де Реналь зізналася йому, що того фатального листа склав її духівник, а вона лише переписала його, але Жюльєн вже давно пробачив їй.

Через деякий час хтось повідомив пану де Реналю про візит його дружини до в'язниці, і він вимагає, щоб вона негайно повернулася додому. Прийшла Матильда, але її присутність лише дратувала Жульєна.

Жульєн все гостріше відчував свою самотність і дійшов висновку, що це викликано тим, що поруч з ним немає Пані де Реналь: «От звідки моя самота, а зовсім не від того, що у світі немає Бога справедливого, доброго, всемогутнього, чужого для злобності та лестивості! О, якби він тільки існував! Я б упав до його ніг. «Я заслужив смерть, - сказав би я йому, - але, великий Боже, добрий милосердний Боже, віддай мені ту, яку я люблю!»

Пані де Реналь, немов почувши його благання, втекла з дому і домоглася дозволу бачитися з Жульєном двічі на день. Він узяв з неї клятву обіцянку, що вона житиме і візьме під свою опіку сина Матильди. Вдень страти Жюльєна Сореля світило сонце, заливаючи все своїм благодатним світлом. Жюльєн почував себе бадьорим і спокійним.

Матильда провела свого коханого до могили, яку він сам собі вибрав. Трупу супроводжувала велика процесія священиків. Матильда ж потай від усіх, у заглушеній кареті, везла, поклавши собі на коліна, голову чоловіка, якого так любила. Пізно вночі процесія дісталася вершини, і тут, у маленькій печері, яскраво освітленій безліччю свічок, відслужили заупокійну месу. Матильда власноруч поховала голову свого коханого. Завдяки її турботам печеру було прикрашено мармуровими статуями, замовленими за великі гроші в Італії. А пані де Реналь не порушила своєї обіцянки. Вона не наклала на себе руки, але через три дні після страти Жюльєна померла, обіймаючи своїх дітей.